Проти Червоних окупантів

У боротьбі за здобуття державної незалежності у добу національно-визвольних змагань (1917-1920 рр.) український народ народжував нових героїв-борців. І хоча війська УНР, ведучи тяжкі бої з переважаючою більшовицькою червоною армією, відступили за Збруч, відчайдушна боротьба на теренах України продовжувалася партизанськими методами.
На Поділлі таку місію взяв на себе Яків Гальчевський — ватажок "святих і страшних", легендарний і непереможний отаман Орел. Святі — бо вірили у свою невідкличну місію, страшні — бо не знали до ворога пощади.
Пізніше Гальчевський напише про ті часи книгу-сповідь, яку тепер Ви тримаєте у своїх руках. Саме ця книга має всі підстави бути настільною у кожного свідомого українця.
Друкується мовою оригіналу.

"...Я знав, що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани,
а зі зброєю в руках - по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам та своїм песиголовцям,
які злигались з комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски летять. Кожна нова жертва - цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно! Думалося, а може, Захід, коли довідається про повстанчий рух, скоріше здійснить інтервенцію. А коли ні, то своїми виступами змусимо комуністичних зверхників бодай на фікцію українства. Бачачи повстанчі загони, Москва не зможе відразу русифікувати край, викидати портрети Шевченка і заводити московські імперіяльні звичаї. Отже, з Богом - до діла!"